Велика Палата Верховного суду висловилась щодо відшкодування моральної шкоди державою Україна, завданою смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту (справа № 635/6172/17, провадження 14-167цс20)
У 2015 році у Донецькій області на тимчасово окупованій території України у період проведення антитерористичної операції (далі – АТО) загинула жінка. Обставини її загибелі достеменно невідомі. За однією з версій це сталося, коли вона їхала непідконтрольною уряду територією в автомобілі, який поблизу блокпоста наїхав на міну. Її син, у 2017 році подав позов до Держави України в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України 1 000 000,00 моральної шкоди, «заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі матері».
24 квітня 2019 року Харківський районний суд Харківської області ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив частково: стягнув з Державного бюджету України шляхом списання ДКС України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 300 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи; у задоволенні решти вимог відмовив.
30 липня 2019 року Харківський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року змінив у частині розміру відшкодування моральної шкоди шляхом збільшення суми стягнення до 500 000,00 грн.
Зазначені судові рішення були оскаржені Кабінетом Міністрів України в особі Головного територіального управління юстиції у Харківській області.
18 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки у цій справі є виключна правова проблема, вирішення якої потрібне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про відшкодування шкоди, завданої смертю (ушкодженням здоров`я) цивільних осіб на території проведення АТО (Операції об`єднаних сил), у тому числі на території, яка є неконтрольованою.
12 травня 2022 року Велика Палата Верховного суду винесла постанову, в якій зроблено наступні правові висновки:
- передбачене у статті 19 Закону № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території – підконтрольній чи непідконтрольній Україні – мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю матері позивача у період проведення АТО.
- Згідно зі ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що гарантує право на життя, держава несе:
– негативний обов`язок, який полягає у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку.
– позитивний обов’язок, який має 2 різновиди:
Матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
Процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних.
Порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків – як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального – може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування).
- Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи). Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19, про відмову у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди за одночасного присудження компенсації за невиконання державою позитивного матеріального обов`язку запровадити компенсаційний механізм за пошкоджене (зруйноване) майно в умовах збройного конфлікту (присуджена компенсація є відшкодуванням моральної шкоди).
- Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
- Згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція у сенсі статті 1 Конвенції. У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази). Загибель пасажирки автомобіля за достеменно невстановлених обставин (чи то внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації «Донецька народна республіка» тимчасово окупованого селища Красний Партизан, чи то внаслідок підриву там автомобіля на міні) та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя цієї пасажирки не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.
- Факти загибелі людей у періоди проведення державою АТО, Операції об`єднаних сил, так і загальновідомих фактів про бойові дії, вибухи й обстріли (зокрема з боку незаконних збройних формувань), через які у зазначені періоди загинуло цивільне населення, недостатньо для того, аби покласти на Державу Україну відповідальність за смерть цих людей. Держава відповідає за власні дії чи бездіяльність щодо гарантування права на життя за статтею 2 Конвенції. Проте порушення відповідних гарантій необхідно обґрунтовувати, підтвердженням такого порушення не може слугувати висновок психологічного експертного дослідження, бо суб`єкт правопорушення й об`єктивна сторона останнього встановлюються на підставі фактичних даних, а не їхнього суб`єктивного сприйняття потерпілим.
- Припис пункту 1 частини другої статті 1167 ЦК України зокрема передбачає, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, який її завдав. Тобто у визначених в цій частині випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд – обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача).
Судді Великої палати Верховного суду Сімоненко В. М., Власова Ю. Л., Ситнік О. М. висловили окрему думку на дану постанову, у якій надали оцінку правового регулювання правовідносин, що виникли у цій справі, зокрема вказавши, що у цій справі держава не надала переконливих доказів, що вона приймала достатньо необхідних заходів для попередження громадян України про небезпеку їх перебування в зоні АТО, характер такої небезпеки, способи її уникнення, про заборони, що застосовуються під час перетину лінії зіткнення або про правила, які повинна дотримуватись особа при знаходження в зоні АТО чи при перетині лінії зіткнення тощо. Саме недотримання громадянами попереджень та заходів, здійснених державою, за умови можливості такого дотримання, може свідчити про відсутність порушень з боку держави.
Як прокоментував зазначене судове рішення, адвокат GRECO Law Company Артемій Воробйов, дійсно, прийняття цієї постанови Великою Палатою Верховного суду є дуже своєчасним для формування відповідної правозастосовної практики щодо відшкодування моральної шкоди Україною як державою – учасницею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в умовах повномасштабної збройної агресій рф. Велика палата Верховного суду у зазначеній справі надала відповіді на такі ключові питання:
1) чи мав позивач легітимні очікування відшкодування державою на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» моральної шкоди, завданої через загибель рідної людини внаслідок терористичного акту;
2) Які обов`язки має держава за статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), що гарантує право на життя?
3) Чи обґрунтованою є вимога позивача про відшкодування державою моральної шкоди, якої він зазнав через загибель матері внаслідок терористичного акту. У постанові наводиться практика ЄСПЧ з цих питань, при цьому, вважаю, що зазначена постанова може стати правозастосовним інструментом саме для належного обґрунтування позовів жертв війни до рф про відшкодування моральної шкоди, завданої російськими терористичними актами проти мирного населення України.
Посилання на постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/104728593
Посилання на окрему думку: https://reyestr.court.gov.ua/Review/105359483